В Гостелерадіо колись існував список діячів культури, чиї голоси і твори ні в якому разі не повинні були з являтися на каналах віщання. В цьому списку багато артистів естради, в основному це були ті, хто покинув країну на початку 70-х років - Еміль Горовіц, Лариса Мондрус, Ніна Бродська, Жан Татлян…
Був ще один естрадний співець, який по дивній випадковості не попав у секретний список, але настільки одіозний, що було зрозуміло, шо його голос ніколи, ні за якої погоди не може звучати на всю країну - Петр Лещенко.
Здається, не було більшої хули, ніж порівняння з піснями Лещенко: вони символізували собою похабство, дурний смак. Олександр Галич розповів у своїх спогадах, як сильно образився О. Вертинський, коли якась дама поставила його ім'я поряд з іменем Петра Константиновича. Г. Козинцев писав у своєму щоденнику про білогвардійський голос Лещенко. Але це ще півбіди - співаку приписували і ідеологічне виробництво, і пряму зраду Батьківщини.
І ллється пісня вільно, звонко…
Відлік діянь Петра Лещенко можна почати з 1905 року, в цей час у своєму рідному селі Ісаєві (чотири години їзди від Одеси) він виступав перед казаками, які були прислані туди для подавлення селянських бунтів. За це він отримував гонорар - котелок каші та буханку хліба. Йому було на той час сім років. Але співати він почав раніше - з трьох років, в церковному хорі. Він набожний, музикальний, мати - неграмотна селянка, яка рано залишилася без чоловіка. Пізніше мати другий раз вийшла заміж, і сім'я переїхала в Бесарабію. вони оселилися в Кишиневі, там хлопець став співати у архієрейському хорі під керівництвом отця Михайла Березовського.
В 1917 році артист потрапляє в школу прапорщиків. Потім він мандрує по країнам. Естрадний співак Петр Лещенко "народився "в Ризі в 1930 році. Тоді виявилося, що його жінка вагітна, а йому доводилося її замінювати. Виявилося, що у нього приємний невеликий голос, до того ж дуже фотогенічний, що в епоху появи звукозапису стало великою перемогою.
Не випадково народження співака Петра Лещенко відбулося в столиці Латвії - тут жили його друзі , а в майбутньому автори - композитори Оскар Строк і Марк Мар'яновський. Саме вони написали шлягери, які склали імя співака. Ці пісні принесли несподівану славу їх виконавцю.
На той час артист з сім'єю уже постійно живе в Бухаресті,
відкриває свою справу: спочатку невеликий ресторан
" Наш будиночок", а в 1935 році - фешенебельний ресторан
"Петр Лещенко", де і виступає практично кожного вечора.
Відношення до ресторанів у Радянському Союзі і на Заході тоді
було дуже різним. У радянських людей ресторан вважався
кабаком, і це відносилося і до артистів теж - всі, хто там
працювали, вважалися людьми другого сорту.
На Заході це було по іншому. Боріс Рубашкін, який виступав в Зальцбурзі (батьківщина Моцарта),
спокійно виходив на сцену місцевого ресторану і співав там Мурку….
Заклад Петра Лещенко відрізнявся суворістю нравів - акуратний зал
з дансингом і невеликою естрадою посередині, у кутках столики, на них настільні лампи
з гарними абажурами. Це створювало майже домашній затишок, під час виступів артистів
заходити у залу і виходити з неї було заборонено. І ніхто не порушував цю заборону, тому що
в закладі у Петра Лещенка збиралася найкраща публіка.
Це була російська еміграція, місцева інтелігенція, родичі з королівської сімї, іноземні гості…
Щоб почути володаря ресторану і головного соліста, погоджувалися платити за їжу та напої чи не в п'ятикратному розмірі.
Спочатку він хотів провести концерт 19 січня 1942 року. Але потім відмовився від цієї ідеї. В Одесі в 1942 році прокотилася хвиля терору, пов'язана зі створенням єврейського гетто, і спробах розправитися з партизанами, які тоді знаходилися в катакомбах.
В Одесу він приїхав у травні. І тоді провів концерт. В залі було багато людей, і він розпочав концерт пісню на румунській мові. Тоді він виглядав дуже старим, хоча йому було 44 роки.
В Одесі він намагався відкрити і розвивати свою справу - ресторан, де він виступав два рази на тиждень. В такі вечори потрапити до приміщення можна було лише за перепусткою. Невідомо, чи були у Лещенка зв'язки з підпільниками, він так і не став на бік ні однієї з сторін.
В Одесі Лещенко познайомився з молодою красунею Верою Белоусовою. У них почався роман. Дізнавшись про це, у місто приїіхала його перша жінка Зинаїда.
Коли переговори не привели до успіху, вона зробила так, що Лещенко призвали на військову службу. Але й це не примусило його відмовитися від його коханої. Тоді Зинаїда почала погрожувати, що в випадку розлучення відсудить собі і ресторан, і квартиру в центрі Бухареста. Так і трапилося. Одеський ресторан довелося продати, і співак став майже жебраком. Але він отримав волю і нарешті зміг одружитися з коханою. Церемонія відбулася у маленькій церкві на Старопортофранківській.
Співак повернувся до Бухаресту, жити з жінкою довелося у матері. У кінці серпня 1944 року до міста прийшла радянська армія. ВІн доєднався до радянських військових, пропонував свої послуги в організації концертів. Але спочатку до всього цього відносилися з підозрою.
Ставлення до артиста змінилося лише після того, як він виступив перед керівництвом армії. Тепер в ньому не бачили ворога. Він прибігав з концертів веселий, радісний. Він радів, що співав для своїх, радянських людей. Правда, мати попереджала його, щоб він сильно не спокушався - ще не відомо, як все обернеться…
Подружжя Лещенко отримало квартиру по вулиці Каля Мощилор, 123. Петр Константинович намагається повернутися на Батьківщину. Він звертається до радянського воєнного командування. До нього відносяться скептично, але обіцяють допомогти.
Під час виступу в місті Брашові (який тоді носив ім я Сталіна) його арештували. Потім забрали і жінку - спочатку її хотіли розстріляти, але потім замінили смертну кару на 25 років таборів .
Розправа з Петром Лещенко не тільки знищувала "зрадника". Це була витоптана ціла поросль музичної культури.
В останній раз Віра Георгіївна побачила свого чоловіка в таборі за колючим дротом. “Я побачила його - і серце упало , - говорила вона. - Він був худий, з мішками під очима, але в чистому одягу. Ми стояли один напротив одного, я плакала, а він казав - “Я ні в чому не винуватий! “ Потім заспокоював мене - “Не плач, дівчино!”.
Про те, що сталося далі , Віра Георгіївна дізналася після повернення з табору на Уралі. Їй розповіли, що її чоловік помер у бухарестській тюрмі в 1944 році. Помер або від голоду, або від отруєння. Це могла бути і язва шлунку, яку він нажив, працюючи у ресторані.
Чи думав тоді щасливий молодий артист, чим закінчиться його доля?
-



.jpeg)

.jpeg)
.jpeg)




