Ліза

Ноги у Лізи були гладкі та виразні. На кожній стопі біля пальців синіла наколка.

Одягайтеся, будь ласка, - сказала Ірина Михайлівна, - і дивлячись, як швидко плутається дівчина в лямках сорочки, роздумувала. Татуювання на різних місцях тіла її не злякало. Ірина Михайлівна другий рік працювала в медкомісії на заводі, бачила за цей час усяке і зрозуміла, що дитинство та юність людини не завжди протікають на стрижених газонах. Ліза трималася скромно, дивилась порядно. Ірина Михайлівна дочекалася, поки вона вдягнеться, і покликала її в коридор. Послухайте, Лізо.- Вона подивилася дівчині в обличчя. - Ви не уявляєте, яка це важка праця - праця обдирниці. За місяць ви свої руки не впізнаєте, будуть лише рубці та опіки. Ліза насторожилась і замовкла, думаючи, що хоче ця дбайлива лікарка. Чи не підете нянею до мене? У мене дитина вісім місяців. Сидіти нема кому, важка ситуація. А я буду платити вам шістдесят карбованців. Ліза подивилася на неї, трохи подумала і мовила: Подумаю. Напишіть адресу. Дві-три вулиці будинків навкруги базарного майдану, поштамт, пять магазинів та кілька десятків бараків - це містечко ліпилося до металургійного комбінату та було ним породжене. І невелика санчастина, до якої після розподілу після інституту потрапила Ірина Михайлівна, теж відносилася до комбінату. Починався вересень п'ятдесят першого року, душний жорсткий вітер летів піском через кожний провулок. Власне, отримати розподіл після інституту можна було кращий, треба було тільки взяти справку про вагітність. Але мати - а вона була людиною мужньою - сказала своїй бездумній дочці : - Як ти не розумієш, Ірино! Захолустя для нас зараз - це порятунок. Нічого, підбери живота, поїдемо. Після арешту батька маму звільнили з госпіталю, і вони жили на стипендію Іри, тому вважалося, що в подальшому вони будуть існувати вже на її зарплату. Так що підібрали живіт і прибули на місце розподілу. В цегляному одноповерховому домі їм дали кімнату - хороша кімната, дванадцять метрів, в квартирі з однією сусідкою, і кухня велика, навіть ванна є. Чого ще хотіти. Все чудово. Ірина Михайлівна пропрацювала три місяці та пішла у декрет. Соня народилася у тій же санчастині. А що, та від кого - це сімейна справа та нікого не стосується. Найголовніше, що з мамою нічого не було страшно. Вона вміла все: перешити пальто, поторгуватися на базарі, зварити борщ із нічого, зробити пелюшки з рваного простирадла, - можливо, саме для цього в свій час вона закінчила Сорбонну. Одним словом, Ірина Михайлівна була впевнена, що її кріпка мама завжди буде її опорою. Але сталося по іншому. Мама померла в одну мить: вона стояла біля вікна, тримаючи на руках п ятимісячну Соню, раптом сказала спокійно:- Щось мені недобре, Іро, дай води, - встигла опустити дитину в коляску, і впала на підлогу. Коли Ірина Михайлівна прибігла з кухні зі склянкою води, мама лежала на підлозі і вже не дихала. Ірина Михайлівна довго повзала навкруги неї, як ведмежа біля ведмедиці, оглашаючи хату виттям, намагалася робити штучне дихання, не розуміючи, чому у мами немає пульсу і взагалі нічого немає. Так що ось так… Після похорону (який відбувся на піщаному майже пустому цвинтарі) заціпенілій Ірині Михайлівні треба було вирішувати щось із Сонечкою. Були, звичайно, яслі від комбінату, да віддавати в них дитину не хотілося, шкода було. Тут запропонувала свої послуги сусідка Кондакова. Вона працювала телефоністкою на поштамті, чергувала дві доби через одну і готова була сидіти з дитиною. Недешево, звичайно, за дармо тільки дурні сидять. Але виходу не було. В дні, коли у Кондакової були чергування, Ірина Михайлівна приносила Сонечку в санчастину, і та повзала по приміщенню сама по собі, повзла до кутків, іноді залишаючи там калюжі. Отже, з Сонечкою треба було щось вирішувати. Та й по хазяйству Ірина Михайлівна нічого не встигала. у домі все було запущене, під шафою столи шари пилу. Було ясно, що потрібна людина в домі. І де взяти людину в цьому містечку? З року в рік комбінат ковтав, перемелював сотні в язнів з ближнього табору, полонених японців, ну і , звичайно, вільнонайманих робітників. Ліза, звичайно, була вільнонаймана… Увечері Ліза прийшла у линялій кофтині - ні валізи, ні вузлика. Вона оперлася плечем на стіну в коридорі і сказала: Я сьогодні не підійду до дитини. Лягу тут в передпокої. Киньте на підлогу якусь стару ковдру. Ірина Михайлівна нічого не зрозуміла, але підкорилася. Наступного ранку, в неділю, Ліза встала рано, зажадала керосин, і години три сиділа у ванній, відмиваючись. Вошей виводить, - зловтішно мовила Кондакова. Вона стояла біля свого примуса, помішувала кисіль, і чекала розвитку подій. Нарешті Ліза вийшла, уся парна, замотана в рушник, попрохала чистий одяг. Поки Ірина Михайлівна підшукувала їй щось зі свого гардеробу, Ліза сиділа на кухні і гралася з Сонечкою. Кондакова робила вигляд, що розмішує кисіль, і дивилася на Лізині красиві ноги, намагаючись прочитати татуювання. Прочитати було нелегко, і Кондакова зіщулилася зовсім. Коли вона зовсім низько схилилася, Ліза раптом підняла ногу і сунула ступню їй в обличчя. На, читай, короткозора, - запропонувала вона багатообіцяючим голосом. Кондакова схопила кастрюлю і втекла до своєї кімнати, де ховалася до ночі. Ліза тим часом одягла на себе м'яке плаття в клітинку і грілася коло печі. Вона одразу взяла на себе всю працю в домі. Прала, кипятила, варила, гралася з дитиною … Ірина Михайлівна переживала, намагалася трохи її притримати. Та де там. Коли доктор поверталася з санчастини, в домі було прибрано, обід був зварений і накритий старою маминою хусткою, дитина була наготована і вигуляна. За два або три дні були майже повністю вирішені побутові проблеми. Приблизно через два тижні, узявши паспорт Лізи, вона пішла у міліцейський відділок прописувати домробітницю. Майор Степан Семенович подивився Лізин паспорт , відкинувся в крісло та заревів: Ірино Михайлівно, що ви робите? Вона ж голова банди, ця Ліза, недавно сиділа в тюрмі. А якщо вона щось у вас вкраде?

Ірина Михайлівна подивилася на Лізин паспорт і сказала: - Ну вкраде, то я до вас і приду.