Яка ціна материнської любові?

Ішли післявоєнні роки. Країна повільно оговтувалася після ворожої навали, не вистачало часто елементарного. Люди не знали, де взяти цвяхи, посуд, матраси, фарбу і т.д. Бідно жила і родина Михайленків. Софія Іванівна була сама з двома дітьми. Її чоловік ще на початку війни пішов на фронт і пропав. Ще до війни у них народилася Олена,якій зараз було дванадцять років. Після війни Софія Іванівна деякий час намагалася знайти чоловіка, але не могла. Розшуки нічого не дали (згодом їй передали звістку, що той загинув у бою). Та й ще у їх село приїхав молодий бухгалтер Василій, і у них почалася дружба, а потім і відносини. Вечірні посиденьки їх продовжувалися, поки Софія Іванівна не зрозуміла, що вагітна. Василій, дізнавшися про це, запропонував одружитися. Вона погодилася. Коли в родині народилася друга донька, мати сказала сусідці: — Ось тепер у мене справжня дитина. Старша, десятирічна Оленка, почула ці слова. Вона не заплакала. Просто відтоді перестала чекати маминих обіймів. Для матері існувала лише молодша донька — Наталя. Їй купували новий одяг, іграшки, ласощі. Якщо Наталя розбивала чашку, винною була Оленка. Якщо молодша приносила погані оцінки, мати кричала на старшу: — Це ти не догледіла сестру! Оленка мовчки прибирала, прала, готувала їжу, вставала раніше за всіх і лягала останньою. Її руки були потріскані від роботи, але мати цього не помічала. Одного разу дівчинка захворіла. У неї була висока температура, вона ледве стояла на ногах. — Не прикидайся! — холодно сказала мати. — Корову ніхто, крім тебе, не подоїть. Оленка пішла до хліва. Вона виконала роботу і просто знепритомніла. Сусіди викликали лікаря. Той суворо подивився на матір: - Треба дивитися за Оленою. Ви могли її втратити. Та нічого сильно не змінилося Олена росла тихою. Вона рано навчилася мовчати, коли мати сварила її за дрібниці: за розлитий чай, за четвірку замість п'ятірки, за надто гучний сміх. Дівчинка щоразу намагалася стати кращою, але материного тепла так і не відчувала. — Коли сестра падала, мама бігла її обіймати. Коли падала Олена, вона чула: — Ти ж старша. Терпи. Якщо Наталя розбивала вазу, мама лише зітхала: — Буває. Якщо Олена випадково залишала книжку на столі, лунали докори: — Від тебе самі проблеми. Минали роки. Олена навчилася готувати, прибирати, допомагати по дому. Софія жила безтурботно, знаючи, що мама завжди стане на її бік. Одного зимового вечора Софія раптово знепритомніла. Саме Наталя злякалася і розгубилася, не знаючи, що робити. А Олена, не вагаючись, викликала швидку, зібрала документи, поїхала до лікарні й кілька днів майже не відходила від матері. Прокинувшись після операції, Софія побачила біля свого ліжка саме старшу доньку. Втомлену, із почервонілими очима, але спокійну. — Чому ти тут? — тихо запитала вона. Олена ледь усміхнулася. — Бо ти моя мама. Ці слова вдарили сильніше за будь-який докір. Софія вперше за багато років згадала, скільки разів відштовхувала цю дівчину, скільки разів не помічала її сліз, скільки разів дарувала любов лише молодшій. Коли вони повернулися додому, мати наважилася сказати: — Пробач мені... Я була несправедливою. Олена мовчала довго. — Деякі рани заживають дуже повільно, мамо. Але я хочу, щоб вони нарешті почали гоїтися. Відтоді Софія вже не могла повернути втрачені роки. Вона не могла стерти біль із серця старшої доньки. Але вона могла почати змінюватися. Любов, яку Олена чекала все дитинство, прийшла занадто пізно. Проте іноді навіть запізніле каяття стає першим кроком до справжнього прощення.