Як врятувати Всесвіт?

Іван Іванович не завжди був старим. Колись він виглядав інакше. Ми сидимо поруч, і він показує мені свої дитячі фотографії. Іван Іванович у віці п'яти років сидить на колінах у товстої жінки, одягненої в чорне. Це моя мати, - сказав Іван Іванович. - Вона виховувала мене з суворістю, жили ми бідно. Батько мій рано помер. Своє життя Іван Іванович розповідав мені не по порядку. Але потім я зібрав всі факти і вистроїв їх у хронологічному порядку, так що можу їх розповісти. 1917 рік він зустрів гімназистом останнього класу. Вчився він добре, хоча й зірок з неба не хапав, тому учителям подобався. На демонстрації Іван не ходив, тому що мати звеліла йому отримати достойний атестат зрілості. До того ж Іван Іванович завжди боявся натовпу. Він був невеликого зросту, в окулярах. Такі люди можуть постраждати при будь яких народних заворушеннях. В 1918 році Іван Іванович влаштувався на роботу. Атестат йому не знадобився. Він був діловим представником у поважній культурній установі, але йому було далеко їздити на роботу. Так що коли він побачив оголошення про те, що ділові представники потрібні в установі, яка знаходилась на сусідній вулиці, то він перейшов туди. Вперше його ділові здібності проявилися саме в цій установі. Він був акуратною, ввічливою, тихою людиною. Він ніколи не виступав на зборах і не приймав участі у громадській діяльності. Але він мав цікаву рису характеру, про яку багато хто знав. Сенс життя для Івана Івановича полягав у отриманні премій. Звичайно він працював від сих до сих. І дуже старанно. Але коли він дізнавався, що за якесь завдання дають премію, він миттєво перетворювався на іншу людину. Він готовий був просиджувати на службі ночами, міг перекинути гору незалежно від розміру премії. Саме слово “премія” викликало у нього внутрішній ажіотаж. В період, коли не вистачало провізії, трапився перший випадок, який привернув увагу керівництва до Івана Івановича. Якщо хоть із вас, ледацюг, придумає, як відшукати ешелон з пшеницею, який загубився на шляху між Берестейськом та Вигодою, - сказав керівник підрозділу Жириненко, який зайшов у кімнату, де сиділи тридцять працівників підрозділу, - він отримає премію. Я знайду, - сказав тихий Іван Іванович. - Тільки мені треба виписати мандат. В кімнаті зареготали, а товариш керівник підрозділу Жириненко тихо сказав: - Зайди до мене. Іван Іванович, під гиготіння колег, пішов у сусідню кімнату, де розумний Жириненко сказав йому: Якщо не жартуєш, бери мандат, і щоб через два дні зерно було у нас. Не привезеш, підеш до народного трибуналу. Дати тобі охорону? Ні в якому разі, - злякався Іван Іванович. Він не переносив вида гвинтівок і взагалі боявся зброї. Надвечір другого дня блідий Іван Іванович в пальто без правого рукава, з закривавленою щокою зайшов у маленький кабінет товариша Жириненко, який не тільки працював у кабінеті, а й ночував там. Вагони на нашому вокзалі, - сказав він і втратив свідомість. Жириненко привів його до тями за допомогою гарячого чаю. Потім взяв телефонну трубку і подзвонив на вокзал. Іван Іванович не брехав. Ешелон дійсно був там. Можливо, товаришу Жириненко і стали відомі подробиці цього революційного подвигу, але мені Іван Іванович не захотів їх розповідати. Відомо лише, що Жириненко запропонував Івану Івановичу нагородити його почесною революційною зброєю, але той відмовився. Він хотів обіцяну премію. Наступного ранку Іван Іванович склав у дермантинову сумку два кілограми солоної риби, пачку муки і дві пачки солодощів. Його співробітники, дивлячись на це, хотіли розірвати його від ненависті. З тих пір так і пішло. Якщо треба було зробити дуже важку роботу, за виконання якої ніхто не брався, Жириненко приходив до Івана Івановича і казав йому, що за виконання той отримає премію. І той брався за будь-яке завдання. Одна недоброзичлива жінка називала його Василисою Премудрою. Але це прізвище ніхто не запам’ ятав, бо воно було довге. Недоброзичлива жінка швидко забула це прізвище, тому що Іван Іванович, який тепер був заступником керівника відділу, зробив їй пропозицію, і вона переїхала до нього додому. Вони прожили там два роки, але потім Ліна (так звали жінку), не витримала життя у одній кімнаті комунальної квартири з його мамою, і поїхала від нього. В 1924 році Госзерно реорганізували, Жириненко перевели працювати у комунальний трест, і той, переходячи до іншої установи, взяв з собою Івана Івановича. Так пройшло кілька років. Іван Іванович за ці роки не зробив нічого особливого, хоча й були у нього кілька видатних вчинків, за які він отримав премії. Ще через два роки померла його мама, яка завжди вважала, що сина недооцінюють. Після цього його жінка Ліна повернулася до нього, і у них народилася дочка. Життя продовжувалося. Іван Іванович показав мені фототографії тих часів. Він, молодик суворої зовнішності, стоїть поряд з жінкою Ліною, і вона тримає на руках дочку, дуже схожу на нього самого в дитинстві. З тих років у нього залишилася премія - наручний годинник в залізному корпусі. Цю премію він отримав з те, що провів у життя ідею товариша Жириненко про створення ланцюга сучасних бань в його районі. Завдання було складне, хороших приміщень не вистачало, а людям потрібно було митися. Жириненко звернувся до Івана Івановича і сказав йому: Буде премія. Іван Іванович думав три дні. ВІн ходив по місту, розглядав будинки. Нарешті він, задоволений, повернувся за свій невеликий стіл і написав доклад керівництву про розміщення бань у деяких церквах. Там товсті стіни і навіть трапляються підвали, в яких можна розмістити котли. Жириненко трохи перелякався, і премію не захотів видавати до тих пір, поки не обсудить цю справу з вищим керівництвом. Іван Іванович образився. Він звик до того, що якщо премію пообіцяли, її повинні дати. Так і сказав жінці. Жінка Ліна відповіла, що в деяких випадках можна прожити і без премії. Іван Іванович нічого не сказав жінці, але вночі сів і написав листа до вищестоящої інстанції, де розповів усе, що трапилося. Жириненко більше на роботу не приходив, але Івана Івановича не зробили начальником. Проте, йому цього і не хотілося. Іван Іванович був ідеальним виконавцем, а не керівником. Новий керівник, що прийшов на місце Жириненка, підтвердив, що премію Івану Івановичу видадуть, але в тому разі, коли він персонально проведе операцію по передачі церков під бані. Іван Іванович це зробив і отримав у якості премії стальний наручний годинник, який і носив до старості. Незадовго після цього він розлучився з дружиною, і вона поїхала від нього, узявши з собою доньку. Ліна оселилася у іншому місті. Іван Іванович присилав гроші на виховання доньки, а коли отримував премії, то присилав більше. Останній раз він прислав додаткові тридцять карбованців в 1947 році, коли доньці вже виповнилося вісімнадцять років. В той час він уже працював у Академії наук, але він був не вченим, а виконавцем. Тоді відбувся казус: до країни приїхала делегація з далекого закордону, щоб ознайомитися з сталінським планом перероблення природи. Для неї виділили спеціальну територію, де повинні були колоситися поля, оточені лісовими посадками. Однак за день до приїзду делегації стало відомо, що посадки завяли, а поля, засіяні спеціальним сортом пшениці, пусті. Але зупинити делегацію чи направити її до іншого краю вже не можна було. Тоді один з відомих академіків відшукав Івана Івановича і пообіцяв йому премію. Іван Іванович узяв географічну карту того району і з'ясував, що вище його знаходиться велика плотина. Домовившись з академіком та іншими вченими, він запропонував вихід. Він сам поїхав на ту плотину і в потрібний час відкрив усі отвори на ній. Річка, яка розлилася по полям та лісовим полосам, випадково втопила іноземну делегацію, а разом з нею і кілька сел. Були принесені вибачення за стихійне лихо. Делегації більше не приїжджали. Іван Іванович отримав свою премію, але був суворо покараний за самоуправство, і три роки провів у концтаборах. Звільнили його достроково. Він не змінився, тільки облисів. Ні на кого він не ображався, тому що всі премії, які йому обіцяли, він отримав. Тут пропустимо кілька років плодотворної праці Івана Івановича. За ці роки він отримав більше за двадцять премій, і репутація його настільки виросла, що його стали використовувати у різних областях народного хозяйства. В одному міністерстві захотіли повернути на південь північні ріки і таким чином наситити вологою поля півдня, але ніхто не дав дозволу на цей проект. Виконавцем запросили Івана Івановича. Він став вже не молодою людиною, отримав окрему однокімнатну квартиру. Але одружуватися знову не захотів. Вчені і поціновувачі старовинного укладу добивалися прийому у міністра, щоб пояснити, чому не можна знищувати північ заради рятунку півдня. Іван Іванович добився у міністра, щоб ті вчені, які докажуть протилежне, теж отримали премії. Суперечки гриміли на всю країну. Тим часом Іван Іванович дав сигнал екскаваторам та бульдозерам їхати на північ, де вони швидко викопували канали. Ця боротьба зайняла три роки. Іван Іванович отримав премію у розмірі сто двадцять карбованців. І купив собі гарний імпортний торшер. Ще п ятдесят карбованців він отримав за знищення озера Байкал, а ще шістдесят пять - за ліквідацію Аральського моря. Газети та журнали обурювалися, проклинали міністрів та академіків, вважаючи, що це вони знищують природу та культурні цінності. Що це від їхніх бездумних, корисливих і навіть злочинних дій нашим дітям не буде що їсти і не буде чим дихати. Але ніхто не нападав на Івана Івановича, тому що він був зовсім непомітним. І ніхто так і не здогадався, що саме його пристрасть до отримання невеликих, чесно зароблених грошей і є головна причина занепаду нашої цивілізації. Коли почалися девяності роки, Іван Іванович, вік якого вже був дуже великим, збирався на пенсію. Але тут його викликав до себе перший міністр. іване Івановичу, - сказав міністр. - Як ти знаєш, народ у нас останнім часом дуже свавільний. Все важче стає нам будувати нові заводи, які потрібні нам для виконання плану. Ми, звичайно, не заперечуємо з тобою проти охорони довкілля. Ні, не заперечуємо, - сказав Іван Іванович. Але, - продовжив перший міністр, - я боюся, що нам не дадуть запустити комбінат у Всеславі. І тоді ми не реалізуємо нашу місію. Погано, - сказав Іван Іванович. Мені хотілося б нагородити тебе премією, - сказав міністр. - І дати, наприклад, сто карбованців. Як ти дивишся на це? А чому вони заперечують? Ох, ці люди просто демагоги. Вони кажуть, що дим від цього комбінату знищать повітря над європейською частиною території нашої країни. А це перебільшення. А премія коли буде? Одразу, як тільки задимлять труби комбінату. І цей впертий старикан таки добився свого. Не пройшло і півроку, як незважаючи на три спеціальні постанови керівництва країни і протести екологів комбінат у Всеславі почав працювати. Після цього половина людства вимушена була перейти у газосховища. Премію Іван Іванович отримав разом із протигазом. ВІн поклав її у себе в квартирі і переселився в газосховище. Там ми з ним і познайомились. Довгими вечорами Іван Іванович скрипучим голосом розповідав мені про своє життя і я став розуміти, яку роль він зіграв у функціонуванні нашої держави. Наступного тижня, коли з-за кислотних дощів ніхто не міг вийти з газосховища, ми з ним почали рахувати. Виявилося, що за своє життя Іван Іванович отримав сто сорок дві премії сумою в вісім тисяч триста карбованців. Це не враховуючи зарплати. Потім ми порахували, скільки країна заплатила за його діяльність. Виявилося, що біля вісімнадцяти трильйонів карбованців. І я почав розуміти, що його діяльність безпосередньо наближає наш світ до кінця. Що робити? - думав я. - Як його зупинити? І одного ранку мені в голову прийшла цікава ідея…. (при написанні використаний матеріал з оповіді Кира Буличова “Старенький Іванов”)